Шановні колеги!
Сподіваємося на Вашу допомогу.

Доценту кафедри фінансів, Романові Жарку, необхідна термінова допомога: його синові Андрію (6 років) декілька років тому поставили невтішний діагноз – гострий лімфобластний лейкоз (рак крові). Дитина проходила хіміотерапію в "Охмадиті". Зараз поставили діагноз – ранній комбінований рецидив (комбінований – це ураження кісного мозку та центральної нервової системи). За такого діагнозу один можливий шанс - лікуватися за кордоном. Розуміємо, для цього необхідні великі гроші. Пошук донора й операція коштуватимуть більше 300 тис. євро. Часу є небагато, максимум 2 місяці!!!

Не полишаймо людину один на один з такою бідою!

Небайдужі, всіх хто хоче зберегти життя дитини, звертайтесь:

Наталія Анатоліївна Донкоглова, методист кафедри фінансів

тел.: 425-60-42, вн.454; e-mail: Donkoglova (песик) ukma.kiev.ua

6-ий корпус, кімната 409.

МВ шукає на постійну роботу людей, які ходять на пари. Усе, що від вас просимо, це конспектувати лекції та семінари. Уважно. А потім надсилати ваші записи нам на скриньку: visnyk (песик) gmai (цяточка) com.

1.Власники територій для гри в гольф називають її ворогом людства № 1. Але, як відомо, вона вважається однією із шести лікарських рослин в китайській медицині. І це не дивно, адже вона містить тераксацин, інулін, сапоніни та багато вітамінів А і С. Окрім лікарських властивостей люди давно помітили її дієтичні та смакові якості. Назвіть її.
Відповідь: кульбаба.

2. У Парижі на конкурсі віолончелей перевіряли звук старовинних та сучасних інструментів. Пабло Казальс зіграв однакову п’єсу на дванадцяти віолончелях. Судді в залі оцінювали красу звуку і ставили бали кожному інструменту. Для об’єктивності суддів конкурс відбувався в умовах, в яких не може відбуватися конкурс краси. Охарактеризуйте ці умови одним словом.
Відповідь: темрява.

3. Путівник „Footprint” повідомляє, що багато небезпечних місць на гірських дорогах в Болівії відмічено спеціальними знаками. Автори путівника вважають, що їхня наявність тільки збільшує небезпеку поворотів, тому що вони змушують водіїв порушувати одне з правил безпеки. Що ж роблять водії, бачачи встановлені знаки?
Відповідь: хрестяться.
Коментар: Ці знаки – хрести, встановлені на місцях аварій. Хрестячись, водії порушують правило керування обома руками.

4. Після закінчення документального фільму про зйомки серіала «Прогулянки з динозаврами» на екрані з’явилася фраза, що є досить стандартною, але кумедною в даному випадку. Що це за фраза?
Відповідь: Жоден динозавр не постраждав під час зйомок цього фільму.

5. Ґудзики на рукавах чоловічого одягу з’явилися завдяки пруському королю Фрідріху Великому. Він наказав нашити ряд ґудзиків на рукава пруських воєнних мундирів. Для чого вони були потрібні, якщо все одно нічого не застібали?
Відповідь: Для того, щоб позбутися звички солдат витирати ніс рукавом.

6. Поль Валері запевняв: „Ніколи не судіть про людину за її друзями”. Кого він навів у приклад на підтвердження цієї фрази?
Відповідь: Юду.

7. Більше 10% населення світу практикують ЦЕ. Серед мешканців США таких біля 5%, Великої Британії – близько 7%, Індії – більше 80%. Прихильники ЦЬОГО запевняють, що ЦЕ досі могло б переважати на планеті, якби близько ста років тому не було винайдено... Що?
Відповідь: Холодильник
Коментар: Це – вегетаріанство.

8. Усім відомо, що діти не дуже полюбляють іграшки, що не б’ються – адже ламати іграшки значно цікавіше, ніж грати з ними. Але, згідно з законом Ван-Роя, такі іграшки середньостатистична дитина використає з користю. Для чого ж вона використає такі некорисні на перший погляд іграшки?
Відповідь: Для того, розбивати ними інші іграшки.

9. В 1872 році в магазині Черкесова у Петербурзі легально продавалася книга, дозволена цензором зі словами: „Цю книгу ніхто не читатиме, а хто читатиме – не зрозуміє”. Як називається ця книга?
Відповідь: „Капітал”.

10. Одна австрійська фірма пропонує свій товар тим господарям, які невдоволені звичкою свого собаки підіймати шматки з землі. При застосуванні цієї продукції собаки позбудуться шкідливої звички, а інші істоти – життя. Що виробляє ця фірма?
Відповідь: мишоловки.

Якщо Вам замало цих питань, а також хочеться випробувати свою кмітливість і спортивні якості, могилянський клуб інтелектуальних ігор радий Вас бачити щовівторка о 18:00 в аудиторії 1-223 і щочетверга о 18:30 в аудиторії 1-318.

автор: Павло Бахмут



Піддослідним кроликом МВ на цей раз став офіційний сайт могилянки. Але замість звичної обгортки на ukma.kiev.ua, ми подивимось на темну сторону місяця. Не кожен бачив, що про його університет написали англійською мовою. А побачити варто.

Вибір мов для сайту – рідкісний випадок єдності слів та діла, і наявність сторінки міжнародною мовою, окрім української, повністю збігається із переліком робочих мов, якими, як відомо, є українська і англійська. Що ж такого визначного приховали від читача на англійській сторінці, що викликало потребу народити цю статтю?
Перше, що впадає в очі, – розбіжність у наповненні між двома версіями сайту. Приємною знахідкою виявився онлайн-курс української мови як іноземної, який є одним з небагатьох безплатних можливостей її самостійного вивчення. Курс, оздоблений інструкціями англійською мовою, складається з 11 уроків і може бути вельми корисним. Вдруге знову потішила мова, яка цього разу була присутня у вигляді літніх програм для іноземців. Треба зазначити, що сьогодні у такий спосіб нашу мову поширюють лише два університети: Києво-Могилянська академія та Український Католицький університет.
Після двох вищевказаних потрясінь і натхнення, від цього отриманого, сайт підлягає подальшому вивченню. Звичайно, англомовна версія сайту тішить самим фактом свого існування, але оглянувши його, можемо упевнитися: добра половина посилань веде в нікуди, а багато розділів взагалі не вшановані бути заповненими. Утім, певну інформацію сайт вочевидь містить, і у деяких місцях нас чекали несподіванки. Яким має бути перший (а значить, найголовніший) розділ у секції Student Life? За версією сайту могилянки, це... „декан по роботі зі студентами” (яким ще досі вважають О. Третякову) А що ж після декана? Про студентські організації, творчі гуртки, студентські ЗМІ повідомляються їхні назви, а студентські проекти не отримали навіть згадки. На окрему розмову заслуговує мова, якою написано ті шматки, які вдасться знайти на сайті (чого варте тільки „сontrol above the performance” у значенні контролю над виконанням).
Не знайшовши істини у „студентському житті”, пошук було спрямовано у життя наукове. Найбільш цікаву для закордонних дослідників інформацію, а саме – хоч щось про публікації, конференції чи семінари, на сайт дивовижним чином закинути „забули”. Розділ facilities виявився черговим симулякром (посилання є – інформації нема). Помічено і такі фантоми, як EERC, після виїзду якого минуло вже чимало часу.
Враховуючи те, що такий стан сайту не є новим, а також те, що саме сайт є фактично єдиним джерелом інформації про університет для іноземців, байдужість адміністрації гідна подиву. Подивіться самі: завдяки кільком ентузіастам зі студентів та випускників у вільній енциклопедії про могилянку розміщені відомості одинадцятьма (!) мовами, а англомовна стаття є найкращою статтею про університет в Україні і містить аж 77 посилань! Водночас один з найпрестижніших університетів в Україні, що має власний PR-відділ та фінансування з держбюджету і різних фондів, чомусь не спромігся зробити макіяж на „обличчі”, яким є сайт. Сторінка запевняє: „Стратегічна ж мета Могилянки – увійти до когорти найпрестижніших університетів світу”. Шкода, що він про це не дізнається.

автор: toivoscr

У минулому випуску МВ вийшла стаття (див. Sharpteethbeast. Страсті ботанські//Могилянський вісник №2 (34), – 27 лист. 2008 р.), яка була відгуком студента на конкретну ситуацію, що стосується й турбує багатьох могилянців: спочатку в академії нам щось пропонують, а потім забороняють користуватися і ще й з таким зауваженням, що «ви порушуєте естетичний вигляд» установи, де це відбувається. Мова йде про бібліотеку Антоновичів і нетактовність, допущену в зазначеному матеріалі стосовно співробітників академії.

Поставимо питання так: здавалося б, студенти повинні користуватися бібліотекою. Порушення, які головно закидають могилянцям – це голосні розмови та їжа в читальних залах. Про студентську поведінку та шляхи подолання проблем, що виникають, МВ говорив з Людмилою Миколаївною Мельник, адміністратором бібліотеки Антоновичів і староакадемічного корпусу.

ЛМ: Завдання працівників бібліотеки й, передусім, служби головного інженера полягає в тому, щоби ця бібліотека була чиста, затишна, приємна і щоби діти з великим задоволенням приходили сюди вчитися. На мій погляд, читальний зал – це місце, де дитина повинна зануритися в той предмет, яким вона займається. Тиші в читальних залах у нас немає через мобільні телефони, розмови студентів між собою. Нас, старших, вражає така неповага дітей одне до одного.
МВ: Кожен першокурсник чув тезу, яку любить повторювати В’ячеслав Степанович Брюховецький: університет – це будівлі довкола бібліотеки. Важко заперечити, що після пар могилянці, на відміну від студентів багатьох університетів, де навіть протягом сесії до книгозбірні заходять дві-три людини, дійсно йдуть у бібліотеку. Вона перетворилася на таке собі місце тусні, де можна не тільки отримати книжку, а й зустріти друзів, поговорити з ними. Часто можна спостерігати, як хтось колективно вирішує задачі, а хтось готується до диспутів на семінарах. Тут за підтримкою своїх аргументів можна потягнутися до книжки з вільного доступу.
ЛМ: Я вважаю, що читальна зала – для читання, інакше б вона мала не таку назву. Для диспутів можна знайти вільні авдиторії (це легко з’ясувати в деканаті). Коли одні дискутують, другі вчаться. У інших бібліотеках Києва тихо.
МВ: У нашій Дослідницькій теж тихо.
ЛМ: А в 25-ій? Там не можна висидіти. Може, зараз діти здатні одночасно концетруватися на багатьох речах. А в бібліотекарки не тільки голова болить, а й усе тіло. Людина втрачає свою працездатність. У правничій читальній залі тихо. А чому? Бо там діти працюють. Усі наші діти розумні, і ми з цього радіємо.
МВ: Чи можна влаштовувати диспути в коридорах, на лавицях?
ЛМ: У нас часто бувають гості, студенти з інших міст. І коли все на своїх місцях – це гарно. Можна влаштовувати такі розмови біля бібліотеки, коли тепло.
МВ: У бібліотеці не можна їсти. Чому ж тоді в її приміщенні стоїть автомат для кави?
ЛМ: Каву можна пити в коридорах. А коли стаканчики ставлять на столи, лишаються плями. Випари ж засобів, якими чистять меблі, шкідливі.
Далі розмова пішла про дотримання чистоти та цінування матеріальних благ академії. Щодня з самісінького ранку прибиральниці сумлінно виконують свою роботу. Та крім усього їм доводиться витирати брудні від ніг стіни під вікнами в коридорах, у санітарний день вигрібати з-під столів і стільців кілограми жувальних гумок. За рік роботи бібліотеки, у якій усі меблі були нові, 80% дубових стільців довелося здавати в ремонт, адже на них гойдалися. Розетки виривають з м’ясом, через що багато разів ремонтували всю систему. Саме через це на прохання керівництва бібліотеки тепер без живлення лишилися всі під’єднання до електромережі на одній стіні в 25-ій кімнаті.
ЛМ: Це вражає. У мене 42 роки досвіду роботи: я бачила різних людей, вихованих і невихованих, але такого нахабства я ще не зустрічала від студентів національного університету України! Ми працюємо, щоб ви раділи з нашої роботи, а ми – з ваших успіхів. Але коли технічна працівниця показує мені результати відвідин студентів за один-два дні, мені хочеться плакати. Я люблю людей, люблю з ними спілкуватися, люблю приносити добро. Мій «шлях до зірок» – це спосіб розпізнати душу людини, знайти, як до неї достукатися, як переконати.

Насамкінець хочеться, щоби кожен читач пригадав таке: «Національний університет «Києво-Могилянська академія» гарантує забезпечення умов для вільного творчого навчання на засадах гуманізму, демократії та патріотизму». Іще: «Спудей(ка) зобов’язується сприяти укоріненню високих етичних норм, атмосфери доброзичливості, взаємної поваги у стосунках між усіма членами могилянської спільноти». Пригадуєте, звідки ці цитати? Маю велику надію, що так, бо поставлені під ними ваші підписи зберігатимуться в архіві НаУКМА довічно.

автор: Lo.



Упевнений погляд, легка усмішка на вустах, досконала неохайність і неохайна досконалість. Хто він? Спокусник та мрія багатьох жінок? Герой будь-якого часу? Той, услід кому ти повертаєш голову, коли проходить повз? Чи лише іграшка в руках суспільних вимог, підвладна власному Его? Чи не про нього ти читала? Його малювала подумки? Ним хотіли і хочуть стати багато чоловіків . А якщо вони надто слабкі для цього, то йдуть в презирливу опозицію з таємним почуттям обожнення. Чи існують такі чоловіки в наш час? Такий, який він є... Франт, денді, світський лев. Він до ваших послуг.

О, так, ця тема змушує трохи швидше битися серце, адже денді – це не лише чоловік, який слідкує за модою, має гарне походження та неабиякий смак. За цим образом стоїть дещо більше – красивий виклик суспільству та відверте презирство потворності. Так хочеться сприймати цих красунчиків, вкладати в них дещо більше, аніж просто «форму». Змалювати портерт Доріана Грея, повірити в його ідеальність та бути з ним вічно. Але чи це відповідає дійсності? Чи завжди досконала форма відповідає своїй суті? Питання про природу краси в чоловіка – яка вона? Яких форм набувала? Тому мені би хотілося торкнутись історії формування цього феномену, аби простежити трансформацію ідей дендизму в сьогоднішню так звану метросексуальність.
Саме ХІХ століття дало нам такий підвид моїх улюблених чоловіків з назвою «Денді». Спочатку в Англії, а згодом і у Франції. Вони відрізнялися від загальної «сірої маси». У них був власний кодекс честі, відчуття моди, спосіб поведінки, власна філософія. Першим відомим денді був англієць Джордж Браммель. З нього пішла мода на «іронічного садиста», який критикує та зневажає суспільство, яке водночас є для нього життєво важливим, адже люди є глядачами його театрального життя. Він –актор, який грає лише головні ролі.
У добу романтизму в Англії ироблено кодекс дендистської поведінки (за Ольгою Вайнштейн), який вабить донині, а саме : ні з чого не дивуватися; зберігаючи безпристрасність, вражати несподіваністю.; іти, щойно досягнуто мети. Для істинних денді основний принцип полягав в «помітній непомітності», звичайні люди могли не бачити шику костюму, але свої кола вмить його оцінювали як слід. Тому також було важливим носити маленькі дрібнички на кшталт жилетних ґудзиків, пряжок для туфель чи, особливо, зав’язаного вузла на краватці. Денді були вагомими в суспільстві, яке щоразу мало канонізувати їхні вибрики, так надаючи їм відтінку престижності, яку ніхто не наважувався повторити. Шарм і сміливість давали їм можливість не лише час від часу зневажати наявні в суспільстві правила, але й триматись гідно після своїх витівок, ніби нічого й не сталося. Дійсно, вони породжували відчуття сили, загадковості та шаленої привабливості.
Як у будь-якій субкультурі, що набуває все більше прихильників, постало питання про «trueшність», про те, як виявляти справжнього денді. Адже зовнішній вигляд був лише атрибутом, а не єдиною вимогою. На початку ХІХ століття з популярністю дендизму з’явилися саме такі квазіфранти, які надавали ваги лише зовнішнім ознакам, що доходило до абсурдних жертв. Так, накрохмалюючи свою хустку, вони настільки цим зловживали, що часто різали вуха та не могли повернути голову через перенасиченість крохмалем. Історія моди знає приклад про одного чоловіка, який сильно обпікся через те, що намагався допрасувати кутики своєї хустинки вже після того, як зав’язав її, оскільки не хотів псувати вдалий вузол. Абсурд? Безперечно.
Не впевнена, чи мав на увазі Бернард Шоу саме денді кажучи, що життя – це гра, але фраза ідеально характеризувала цих людей, оскільки їхнє єство було спрямоване на постійний виклик, на гру, на епатаж. У наш час це з’являється знову, але в дещо зміненій формі. Гламурні покидьки замінюють денді, метросексуали беруть естафету чоловічої естетики з рук аристократичних чепурників ХІХ століття. Хоча, відверто кажучи, для мене метросексуали ну ду-у-у-у-уже відрізняються від тих самих денді: метросексуали здебільшого не інтелектуали, ідуть за модою та такі собі «пустушки», які не мають в собі нічого, окрім форми. Денді ж володіли інтелектуальною силою, що робила їх неперевершеними в будь-якому суспільстві. Саме тому вони могли допускати саркастичні репліки з приводу вульгарної поведінки, ховали гордість під маскою чемного цинізму та відточену стриманість поводження. Варто згадати, що справжні денді не йшли за модою, а творили її, вона підпорядковувалась їм. Це була влада, влада над часом та красою. Сьогодні ж це перетворилося на нецікаву копію тієї краси та величі, які мали бути зовнішнім і внутрішнім виявом людської природи.
Чи є для вас справдній чоловік і денді протилежними поняттями? Для мене – ні. А метросексуали? – Так. Причина – відсутність чоловічого плеча, плебейська сутність мавпування, преклоніння перед часом та ідолом. Вони – інші, спотворені та безглузді, але, собака, красиві…
Але заради них, метросексуалів, я не готова в наступному житті стати чоловіком, а от заради денді – цілком!
Спокусливість, розум, упевненість, легкий снобізм – це збуджує.

автор: Райська-Пташка

На пострадянському просторі «відшуміло» Різдво. Тихо, непомітно й мляво, як завжди… У доїданні олів’є та роздумах про те, що більше такою п’янкою Новий рік краще не святкувати. Принаймні так було для більшості, адже на карті релігійних уподобань Україна досі рябіє білою атеїстичною смужечкою, де-не-де перемежованою православними та греко-католиками.
Тим не менше, останні, кількість яких за переписом України 2004 року складає 46% та 6% відповідно, не побоялися двадцятиградусних морозів та все ж таки потрапили до церков. А деякі після служби навіть пішли колядувати. Ось тут вони і з’ясували, що аж ніяк не всі їхні співвітчизники хочуть почути радісну звістку про Христове народження.
Як свідчать соціологічні опитування та простий життєвий досвід пересічного українця, на те є низка причин. По-перше, більшість українців щиро вірять, що за дверима на них чекають аж ніяк не старосвітські колядники, а кровожерні злодюги, ладні їх вбити та пограбувати, лишень бідолашні жертви-господарі відчинять їм двері. Почасти вони мають рацію, адже промисел грабунків на Різдво був поширений у 90-ті, коли за колядування вже не загрожувала каторга в Сибіру, а амністія призвела до того, що на вулицях міст з’явилося багато людей, котрі колядок не знали та в Бога не вірували, зате мали бажання й можливості повеселитися на чужому святі з матеріальною користю для себе. На щастя, останнім часом число їх суттєво скоротилося. Нині добрим господарям, які все ж впустили хлопчиків з невмирущим віршиком про колядин, загрожує хіба що пропажа з коридорного столику мобільного чи гаманця, поки вони бігають шукати цукерки для хоч і малих, та вже не чистих на руку колядників.
По-друге, багато хто просто не святкує Різдво, не вважаючи народження Ісуса Христа чимось визначним для всього людства. Спектр відповідей таких людей колядникам, мабуть, найширший. Починаючи від загадкових слів «Нє, нє то, рібята!» і закінчуючи дулом пістолета та заявою, що як сержант міліції він дає вам, наркоманам, п’ять хвилин, щоб покинути будинок. Це додає колядуванню деякого шарму та відчуття екстриму, однак неприємні спогади все ж залишаються. Дуже шкода тих людей, які у своїх панельних квартирах за броньованими дверима дивляться по «РТР» передачі про гнилий Захід, який з якогось дива розставляє на головних майданах міст ляльок, співає “Merry Christmas!” і чомусь страшенно з того тішиться.
По-третє, існують люди, котрі вважають, що колядники – це щось на кшталт жебраків, які ходять квартирами, аби збирати гроші, а не сповіщати радісну звістку. Їм треба дати 2-3 гривні й зачинити двері. Співати й усміхатися колядники не повинні, не дарма ж вони самі з року в рік декламують «Коляд, коляд, колядниця, гарна з медом паляниця, а без меду не така, дайте, дядьку, п’ятака!». Якщо не знати, для кого призначені ці віршики-колядочки, то вони дійсно здаються відвертим здирництвом. Та варто враховувати, що створювалися вони для дітей трьох-п’яти років, коли всі довкола тішаться не з того, що маля каже, а з того, як воно гарно вимовляє слова. Коли ж вчорашні атеїсти чують таке від хлопця років п’ятнадцяти-шістнадцяти, у них небезпідставно починають бігати мурашки по спині та виникає невимовне бажання відкупитися п’ятаком чи навіть рубльом золотим, аби тільки вимоги не зростали далі. Саме тому немає чого дивуватися, коли на прохання «Дозвольте заколядувати!» лунає відповідь «Ще пенсію не приносили!». І жодні переконування, що справжні колядники колядують не за гроші, а за просто так, тут не допоможуть. Стереотипи й упередження глибоко сидять в українській ментальності. А крім того, – «як би чого не вийшло»…
Виникають сакраментальні питання: так хто ж винен і що з цим робити? Винні насамперед самі колядники, і псевдо-, і справжні. Перші – тому що крадуть, обдурюють, годують людей примітивними віршиками та фальшивими привітаннями. Адже їм байдуже, що більше двох тисяч років тому в далекому Вифлеємі у хліві серед овець та телят народилося Немовлятко, Яке врятувало всіх людей від пекла, Яке тридцять три роки по тому постраджало за них на хресті, Яке «воплотилося, щоб людина обожилася». Не знають вони нічого про трьох царів-волхвів, янголів, пастушків, не знають про чотирнадцять тисяч вбитих за наказом Ірода вифлеємських немовлят і навіть не хочуть знати. Справжні ж колядники винні в тому, що їх так мало, що вони так рідко і так мало колядують, що так тьмяно світить їхня зірка, адже далеко теперішнім зіркам до тієї, що колись «на весь світ засіяла».
Однак здаватися не можна. Колядуймо, щедруймо, веселімося! Нехай різдвяне янголятко прийде в кожну родину, нехай кожен з нас сам стане своїм власним просвітником, нехай воля й незалежність, про яку на нашій землі говорять століттями, стануть не політичним терміном, а виміром кожної української душі, – в зерно зернисті, в перо перисті, в колосся колосисті!
Христос народився!
Славімо Його!

автор: toivoscr

На території НаУКМА наприкінці минулого, 2008-го, року поставили ґрати, що вповільнюють рух університетським містечком. Це викликало шквал обурень різного рівня тактовності в багатьох студентів академії. Коментарі МВ дає Головний інженер О.М.Швець.

МВ: Для чого поставили ґрати біля бібліотеки Антоновичів?
ОМ: Ці ґрати поставила лікарня №15, з якою ми межуємо. Адже відтоді, як заборонили курити на території академії, наші студенти почали ходити туди. Наслідок – недопалки та сміття в санітарній зоні лікарні.
МВ: А хіба годинник і прилегла зелена ділянка не належать Могилянці?
ОМ: Ні, це територія лікарні.
МВ: Не можна було інакше вирішити питання, наприклад, заборонити курити ще й там?
ОМ: Оскільки місце, про яке говоримо, – це не територія НаУКМА, наша адміністрація не може будь-що там дозволяти чи забороняти. Керівництво лікарні узгодило з нами своє рішення – ми не були проти встановити ворота, оскільки розуміємо цю проблему, тим паче, що й самі потерпаємо від неї.
МВ: Як саме?
ОМ: Охорона першого та третього корпусів фактично не дієздатна, коли будь-хто може зайти кріз ворота з вулиці Сковороди чи Волоської (ці проходи теж належать лікарні).
МВ: Як же бути прихожанам Святодухівської церкви? Адже ходити тепер незручно.
ОМ: Зараз ми замовили в наших спонсорів красивий залізний паркан. Він простягнеться від бібліотеки, уздовж зеленої зони й далі ліворуч до воріт, що виходять на вулицю Сковороди. Через місяць-півтора паркан стоятиме. Тоді ми зможемо зняти цю перемичку, яка відмежовує подвір’я бібліотеки від Святодухівської церкви. Але це реально лише за фінансової допомоги керівництва НаУКМА, аби на виході на вулиці Сковороди поставити пост охорони.
МВ: З якої причини поставили ґрати біля церкви Миколи Набережного?
ОМ: Церква сама огородила свою територію на власні гроші, адже в них нещодавно вкрали ікону. Тобто є вагомі причини. Єдиний могилянський шматочок паркану – біля Бурси, який виходить на Набережно-Хрещатицьку. Увечері там збираються безпритульні та порушують нашу, скажімо так, санітарно-гігієнічну дисципліну, перетворюючи той закуток на громадський туалет.

Як бачимо, аргументи переконливі. І, здавалося б, можна не обурюватися з приводу того, що ходити тепер мусимо довше, адже все має своє пояснення, але факт лишається – на частинку нашого чи не щоденного світу ми дивимося з-за ґрат.

автор: Ханс Трамвайник

Уже вкотре початок року приправлений запахом газу. Щойно прийшла пора думати про опалювальний сезон, Україна знов отримала низку «сюрпризів» від «Газпрому»: виявляється, наша держава заборгувала близько двох мільярдів доларів, а прогнозована ціна, запропонована росіянами зашкалила за 400 доларів. І, як щороку, позиція України є програшною.
Ні для кого вже не секрет, що питання ціни газу є політичним, і мало прив’язане до економічної ситуації у світі. Адже як можна вимагати 400 дол., якщо світові ціни на нафту падають, а ціна газу прив’язана до нафти? Ніяк. Москва вкотре намагається показати, хто є головним і скільки українцям буде коштувати наша політична й економічна незалежність. Білокам’яна пішла й далі – після відключення 1 січня почалася стара-нова пісня про крадійку Україну, яка «тирить» газ з труби. І тут слід відзначити черговий програш України в інформаційній війні: тоді, як на Захід спрямовувалася російська позиція, українська залишилася в тіні. Результат – фактично Україну вважають крадійкою.
Не можна не згадати європейську участь у цьому конфлікті. ЄС став заручником російського шантажу, однак унаслідок бездарної позиції України, крайніми можемо виявитися ми (як і завжди). Європа дуже довго чекала, поки ми владнаємо все «між собою», удаючи, що українські проблеми є виключно українськими. Однак, коли припекло й газ перестав надходити, то почувся голос обурення. Обурення чим? Що Україна така-сяка не підписує договір із «Газпромом». Тобто винна Україна. Важливо зрозуміти, що Європа зацікавлена у факті підписання договору і її абсолютно не цікавить, якими будуть умови цього договору для України. Це підтверджується тим, що, взявши до Москви «європейський» договір, європейці на чолі із Тополанеком (прем’єр-міністром Чехії) без заперечень замінили його на «російський» варіант.
Проблема в тому, що європейські інспектори представляють виключно власні інтереси – вони не зніяковіють, якщо для цього доведеться знехтувати інтересами когось іншого, зокрема України. І якщо з якоїсь причини їм стане вигідно визнати Україну винною в крадіжці газу всупереч фактам, вони це зроблять без зайвих докорів сумління. У такому разі Україна знову стане козлом-відбувайлом, адже неврахування інтересів України найшвидше обернеться нічим, на відміну від неврахування інтересів Росії.

Отже, варто зауважити, що в стосунках Україна-Європа-Росія, слід пам’ятати що Росія з Європою безперечно захищатимуть власні інтереси, а не інтереси «партнерів» за переговорами. Українські інтереси може захистити лише сама Україна через своїх представників на переговорах. От тільки чи усвідомлюють вони це?

PS: У той час, коли автор збирався поставити крапку в цій статті, з’явилася новина – угоду про постачання газу до України то його транзит у Європу підписано! Згідно з заявами української сторони, максимальна середня ціна складе 250 доларів.
Якими будуть наслідки таких домовленостей? Якщо переговорні сторони нічого не приховують, то єдиним програшем буде підвищення ціни. Натомість Україна отримає такі переваги для себе:
1) чітку схему поставок без включення посередницьких структур, зокрема «РосУкрЕнерго»;
2) прозоре встановлення ціни: стверджують, що ціну розраховуватимуть за формулою;
3) українська ГТС залишатиметься в українській власності;
4) реальний сектор матиме змогу підготуватися до європейської формули ціни (на цей рік Росія надає знижку 20%), що зробить його більш конкурентоздатним та менш енергозатратним;
5) наша країна довела можливість відстоювати свої інтереси в умовах тиску.

Отже, за наявною на сьогоднішній день інформацією, складаються непогані передумови до газової співпраці, однак питання, як вони будуть реалізовані на практиці, залишається відкритим.

автор: Їжачок



Ну, нехай. Хай там уже на плацу вже лиш вряди-годи серце стріпнеться од рідної солов’їної, на плацу, цій святині веселого гону й щастя молодих, перспективних, націоналістично спрямованих, на відродження держави/мови/звичаїв зорієнтованих, де споконвіку нарід зі сходу дізнавався від люду з заходу нові давні українські слова і звороти та навпаки і, надихнувшись розмаїтістю традицій, спільно народжував власні; де ділилися новинами лише державною мовою й не тому, що державна, а тому, що – в Могилянці, бо статут, і угоди попідписували... Уже не згадуючи про якісь високі почуття до мови культурного середовища нашої інтеграції або намагання інтегруватися… а тут нате – в чужий монастир та зі своїм дзвоном на обід… НЄХАРАШО. Схоже, явище дифузно-метастазного поширення общепонятного як загальнопоширеного в матері міст руських сягнуло останнього оплоту молодіжної культурної українськости, що дотепер стояв просто посеред Подолу таким собі окупованим партизанським загоном і гідно відбивав усі нападки ззовні, а тепер ворожі нишпорки-зрадники зсередини шматують нещасну альма-матер…і ото за віщо їй таке? Адже як мати, – витерпить, прийме, нагодує і чекатиме, доки нерозумні, але улюблені діточки-спудеї згадають, звідки й нахріна взагалі сюди прийшли. Звісно, є й такі годуванці, котрі обирали виш за критерієм «бо класний», близьким розташуванням до дому або просто «батьки заперли». І таке трапляється. А ШО ДЄЛАТЬ? Учаться тепер-от, мудрішають…
Звичайно, тішить неймовірно те, що Могила все ж дещо відрізняється виявом час од часу культурного мінімуму. В сенсі, замість звичного смачного й колоритного суржику, специфіка якого варіюється відповідно до регіону поширення, настрою спудея та погоди, частіше все ж чуємо просто українську з русизмами чи київський варіант російської з україномовною термінологією (вищезгаданий «розклад» у контексті «сишиш» тощо). Помічено, рівень кількості вживання термінів українською мовою зростає прямо пропорційно до часу перебування спудея в Антоновичах або у філологічній (що довше сидять, то більше хочеться поспілкуватися, і, ясна річ, продемонструвати свою ученість. А оскільки спілкування відбувається російською з метою видаватись авторитетнішими, цікавішими, прикольнішими й продвинутішими, а «ученість» надбана українською, то от такий трабл).
Окремо необхідно згадати тих, хто свідомо розмовляє російською, бо вважає її рідною і не бачить потреби в українській для звичайного спілкування, адже це типу тільки робоча мова в Могилі. Тому в бібліотеках, їдальнях розмовляють рідною…Можна лише знову апелювати до історичної пам’яті, необхідності розвинутої власної мови, яка є основою високої національної культури, котра, своєю чергою, є запорукою того, що держава не загниється і не задихнеться під чужими сідницями, під які ми невпинно впихаємося за кожним русизмом…Або ті, хто, так би мовити, стібуться над російською, розмовляючи нею і мугикаючи «Бєлиє рози, бєлиє рози…» чи пересипаючи щедро свої високоінтелектуальні спічі наголошено попідвиверненими перлинами піджну з арсеналу Вєрки Сєрдючки.
Але що можна взяти з бідолахи-спудея, коли взірці гордого носіння крилатого могилянського духу – співробітники-могильці, серед яких навіть вельмишановні викладачі, часто-густо демонструють ну дуже вже не толерантне ставлення до Статуту і Звичаїв Могилянки? Хто з софоморів-фегеенівців не пам’ятає геніальні перли пана професора Пашкова чи кому із правників не доводилось скручувати вушка у трубочку на парах деяких своїх викладачів…та просто за дулею, яка невпинно виринає на сторінках чергового фоліанта у дослідницькій, можна продовжувати насолоджуватись ніжним воркотом бібліотекарок…на всю залу…російською…
Дуже прошу закоханих у дійсно прекрасну російську мову (щиро так вважаю, це не іронія, російська – чудова мова, особливо мова народних казок) не завважити в авторові шовініста, чи палкого сповідника жорсткого націоналізму, або просто знервоване створіння з ПМС. Єдине, на чому хочу наголосити, так це на тім, що всяка річ і явище в цьому світі має своє місце, порядок і призначення, що витікає з причини. Коли хтось забув, з якої причини відроджено Могилу, пригадайте собі. А коли хочеться російської, ласкаво просимо! ЗА МЕЖАМИ МОГИЛЯНКИ.

автор: toivoscr

Минулого тижня МВ побачив дві тетральні вистави режисера Андрія Приходька. Одна з них була прем’єрою.

Є два приміщеня: крихітне на другому поверсі КМЦ НаУКМА і величезна зала Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка. Є дві сцени: близько 16 м2 одна та, відповідно, «франківська» інша. Є реквізит у три стільці та стосик папірців і грандіозні декорації з велетенським деревом, квітами-гігантами, списаною «кров’ю» завісою та конями, так, справжніми конями, які возили духів Александра Македонського та його коханки. Зрештою, є дві вистави: «Фрьокен» і «Легенда про Фауста». І є один режисер – Андрій Приходько.


З такими словами звертається куховарка Христя (її роль виконує Роксолана Лудин) до Фрьокен Жюлі (Вікторії Шупікової), коли та розвалилася на стільці. Адже ж графській дочці не личить так поводитися перед прислугою. Так само графській дочці не личать брудні манжети, що контрастують з дорогими запонками та напахощеною хустинкою. Не личить Фрьокен танцювати з лакеєм (Сергієм Довгалюком), у якого є наречена. Ще Фрьокен не личить виправдовуватися словами «Так це ж було кохання!». Нарешті графській дочці взагалі не личить шукати виправдань. І вона про це час від часу згадує. Лише в танці, у грі (а ми ж пам’ятаємо про театр – синтетичне прамистецтво) можна знехтувати приписаними суспільними значеннями, як у шкільній задачці з фізики – звести об’єкт до поняття точки. Коли лунає «трі-ді-рі-ді-да-на, трі-ді-рі-ді-на», усе стає на свої місця: архетипи діять, як їм належить, партнер (о, так, єдиного серед усієї прислуги Фрьокен обрала через те, що він умів вести) стискає кокетку, дихання частішає, наречена спить.
Друга вдала знахідка творців вистави – це зачитування сценарія: коли герой сам говорить, куди він має піти, що тримати в руці, що класти, що декорації насправді не відсутні (осьдечки стіна криво перетинає сцену, а на три чверті праворуч – двері й годинник).
Окремої уваги заслуговує мова героїв – у кожного вона своя: у дочки графа – літературно-правильна, у куховарки – набожно-західноукраїнська, а лакей говорить суржиком недоміщанина, який прагне, – та чого там, – вважає своїм невід’ємним правом, здобутим у тривалому приниженні та прислужуванні, правом, яке, щоправда, розтовкли в одній ступі з дитячого кривдою, зміцнілою люттю та бажанням помститися, – вирватися в люди, відкусивши в одному стрибку щонайбільший шмат медового пряника.
Усе дійство вистави «Фрьокен» відбувається «в одну ніч між святом Івана Купала і святом Іоана Предтечі», як зазначено в програмці. І найважливіше, що варто пам’ятати в цей нетривкий «відтинок часу» – ваші глядацькі симпатії залежатимуть від того, у яку мить зазирнете в прочинені двері, яку вихоплену сцену стосунків побачите першою, бо в більшості з них ви вже грали головну роль.


У другій же виставі, «Легенді про Фауста», усього було багато: сцени, декорацій, акторів, костюмів, світла, музики, загравання з глядачем (чого варті самі кулі, випущені в залу, одну з яких Фауст прохав повернути; процесії, зокрема найяскравіша – очолювана Геленою, – що сцени діставалися крізь партер; і найбезсоромніше втручання у сховок закляклого в темряві глядача – це напади невгамовного Каспера (Богдана Бенюка). У «Легенді про Фауста» так само були «слова автора», та їх виголошувала окрема людина. Це була не частина перебігу подій, а обрамлення для вистави, яку споглядає вишукана публіка. Натомість навмисне підкреслена несправжність, «правильна театральність» (якщо так можна сказати) виховує вибагливого глядача, особливо коли бачиш, що на фінальний уклін залові Фауст-Мефістофель (Богдан Ступка), щойно прочитавши свій останній монолог, не вийде і так має бути.

Певно, більшина нас звикли витрачати на театр максимум півтори години. Мушу попередити, що кожна з цих вистав довша. Наприклад, «Фрьокен» триває заледве не дві з половиню години. Але ж графській дочці не личить виправдовуватися.

А тут кілька світлин.

автор: Ханс Трамвайник

Звершилося! Після більш як двох років обіцянок видати новий альбом вокальна формація «Піккардійська Терція» записала свої «Етюди», на який так довго чекали їхні прихильники. У Києві його представили на концерті 18-го січня в колишньому Жовтневому палаці. Не варто додатково коментувати, що «Піккардійська Терція», як завжди, зібрала повну залу і заводила публіку своєю неповторною музикою. Нинішній концертний тур є також і експериментом із залученням ударних та прекуссії. Варто нагадати, що раніше «Піккардійська Терція» виступала на своїх концертах самостійно (хоча й раніше для студійного запису багатьох треків залучали цей музичний інстумент).
Хоча концерт був поданий як презентація програми «Етюди», на ньому прозвучало багато більш старих пісень, добре знайомих слухачам «Піккардійської Терції».

автор: Віра Підгайна

Вродлива тендітна дівчинка років восьми, сидить у інвалідній колясці. Її звати Віка, вона гарно малює (правда, Віка не може ворушити руками, тому бере пензлика в зуби й малює), а ще любить розказувати вірші. Вона чимось нагадує Алісу Селезньову з фільму «Гостя з майбутнього».

За 3 години від Києва в Чернігівській області є смт. Замглай, а там будинок-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. Ми, студенти Могилянки, їдемо туди спеціально найнятим бусом, щоб зробити дітям невеличке свято. Цілу дорогу співаємо, повторюємо слова (адже це остання репетиція), бо веземо дітям виставу, яку самі й придумали. На руках у всіх якісь клунки, чи то картонні різнокольорові декорації до вистави, чи то пакетики з подарунками. Усе це назбирали за листопад у академії. Студенти позносили теплий одяг та іграшки, книжки, а зі зібраних грошей (у їдальні стояла скринька) купили шампуні та зубну пасту – те чого бракує в дитбудинку. А ще багато кольорових книжок. Відгукнулися та допомогли видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Веселка» і «Смолоскип».
Коли ми туди їдемо, я дуже хвилююся, навіть трохи боюся, бо не знаю, як поводитися з такими дітьми, і взагалі мало що про них знаю.
( Що далі? )

автор: Райська-Пташка

Теорія оголеності – тема болюча. Уже понад сто років вона турбує моралістів і вільнодумців, консерваторів і демократів, старих і молодих… Нагальність та гострота цього питання пояснюють відносною молодістю проблеми: як не крути, для Західної цивілізації це явище модерне.
Однак про Україну цього не скажеш. У нас метою життя будь-якої дівчини споконвіку було привернути увагу, байдуже як. Скажімо, у XVI столітті (візьмемо козацькі часи, аби мені не закидали, що це ще не українки), дівочі чобітки були мало того, що червоні, так ще з дзвіночками в підборах! Плахти ж носили одинарні, а не подвійні, як заміжні жінки, аби краще облягали фігуру. А чого варті «випадково» розв’язані стрічечки на вишиванках і рукави «три чверті»? Не важко помітити, що красування перед хлопцями в українок у єстві, так би мовити, усотане з молоком матері, а тому невиправне. Так само й стосунки з протилежною статтю в Україні завжди були, м’яко кажучи, вільніші, ніж у «розвинених» сусідів. Це, звісно, вам не вільна любов народів Африки, але в Польщі або у вільній і розпутній Франції в славетну добу Відродження звичайні сільські дівчата й подумати не могли про те, щоб піти на півночі на вечорниці або на побачення в гай.
Незважаючи на такий багатий культурно-історичний бекґраунд проблема сучасних міні-спідниць полягає в іншому. А саме: чи відомо вам, що на території України нині проживає 22 млн. 441 тис. чоловіків та 26 млн. 16 тис. жінок, 46,3 % та 53,7 % відповідно? Чи не лякає вас така диспропорція? Хтось може заперечити мені, сказавши, що розумна й сильна половина України живе менше, ніж прекрасна, а тому більшість «зайвих» жінок навіть жінками не назвеш, радше бабусями. Але ж їм теж кохання хочеться! От і виходить, що, намагаючись облаштувати своє приватне життя, аж ніяк не всі дівчата виходять переможицями з нерівної боротьби з демографічною кризою.
Тож коли ви бачите блондиночку в рожевих колготочках і коротенькому пальтечку, з-під якого не виглядає навіть тоненька смужка спіднички, а за бортом -25°С, знайте: перед вами не розпусна спокусниця, перед вами втілення відчаю. І одяглася вона так не для того, щоб у вас щось відпало (щелепа, мізки, ноги, руки – кому що подобається), а тому, що самотність довела її до крайнощів: не дочекавшись свого принца, вона вирішила здійснити самогубство. Якщо порівняти суворість українських морозів з якістю української медицини, сумніватися не доводиться – сердешна дівчина обрала найлегший та найшвидший спосіб суїциду.
Урятувати ж бідолашну можете лише ви, хлопці. Одягніть її, зігрійте, приголубте… Зупиніть демографічну кризу, доки вона не зупинила вас!

автор: Sharpteethbeast


“Ви порушуєтє естетичний вигляд нашої бібліотеки!” – аргументувала мені свою вимогу пані Цербер, зганяючи з насидженого закутка біля розетки. Останнім часом патрульна функція так захопила адміністрацію Ботановичів (ще раз від усього серця дякую за бібліотеку, пане Омеляне!), що виникає враження, ніби охорона захищає бібліотеку від нас, студентів. Невже цінність людини в Могилі вже настільки впала нижче “рівня плінтуса”? Цікаво, скільки часу залишилося до того трагічного моменту, коли наші спудеї остаточно перетворяться на звичайнісіньких студенів з анекдоту, які, закінчивши університет, починають “делать деньги” та раптом розуміють, що робити це могли ще 5 років тому.


Споконвіку могилянські доріжки поперекривали, з вступними тестуваннями щось зарозумне намутили, приміщення на всі боки грецьзна-кому надають у оренду... Могила змінює свій статус нашої, спудейської, гордої гвардійської фортеці, де бійців мало, але всі “в тєльняшках”, на статус напівзахопленого, оточеного з усіх боків форпоста творчості та науки. Славнозвісні могилянські ботани-спецназівці, які на межі людських можливостей поєднують пари та численні позанавчальні проекти, уже не дуже потрібні “генералам”. З купою гарматного м'яса легше мати мегарейтинг у переліку вищих навчальних закладів (он у Шеві скільки людей – спробуй його нижче Могили поставити!). Але оскільки так багато місця, як у Шеві, не маємо, адміністрація почала з меншого – “наводити лад” у вже наявному матеріалі.


На думку спадає аналогія з твором Щедріна, де господар “лютувал, страху спасительного нагонял”, а населення, яке примусили стати навколішки та їсти тарганів, “тараканов жуёт, НО глотать – НЕ глотает”. Таким чином наказ покинути рідний закуток, де є розетка, або товаришів, з якими розв'язував задачу, і перейти на інше місце ми виконуємо, незважаючи на відсутність необхідних для роботи ноута джерел електроенергії (до речі, хтось замислювався, чому це в нас так довго не працюють розетки?); незважаючи на те, що втрьох сидіти й розв'язувати набагато легше; незважаючи на те, що шановну пані хочеться послати до біса. Хоча всі ми, звичайно, щиро сумуємо за “демократією”, тому, щойно “шухер” минув, вважаємо за обов’язок поділитися з судідом усім накипілим на серці.


Як і за будь-якого тоталітарного устрою, судовий процес відсутній, вирок неоскаржуваний, а покарання – “смерть”. Відмовтеся виконувати розпорядження і почуєте: “Дайте сюди ваш студентський (читацький)”. Хоча, погодьтеся, цікаво було би подивитися на наказ про відрахування, у якому написано “сидів у бібліотеці на підлозі”:)
З.І. Як людину пані Цербер можна зрозуміти: так вона задовольняє бажання мати владу. Лишень дарма вона обрала саме цей “шлях до зірок”, бо насправді весь світ належить прибиральникам, як і “естетичний вигляд” наших Ботановичів.

автор: Howrash’Ok

Екоклуб «Зелена хвиля» та «Могилянський вісник» – давні друзі. Цього року екоклуб відсвяткував своє дворіччя. З цієї нагоди ми зустрілися з його головою Анною Вільде та активним учасником Олею Савчук. Дівчата розповіли нам про здобутки за два роки, проекти, що їх утілюють зараз, і, незважаючи на всі свої внутрішні перестороги, трошки привідкрили завісу щодо майбутньої роботи. А те, що ви читатимете далі, – це результат нашої розмови, або просто «екостаття».

Напевно, вам частенько доводиться проходити повз «зелену авдиторію», що на другому поверсі третього корпусу – от саме туди ми й завітали, щоб побалакати з екоклубівцями. Самі навіть не здогадувалися, що втрапимо в казан із окропом, тобто робота була саме в розпалі: домальовували плакати, підбирали костюми, щось завзято обговорювали. Як нам пояснили пізніше, це тривала підготовка до Дня зміни клімату («Wrap up Climate Change»). Для того, щоб нікому не заважати, ми перейшли до іншої кімнати, але позитивні враження залишилися.

( Тут є кілька вражень )

автор: Ханс Трамвайник

Криза – це страшне слово, яким нас щодня лякають з екранів численних телевізорів і динаміків радіоприймачів. За якісь кілька тижнів люди стали повально цікавитися тим, де й наскільки впали фондові біржі. Розмови в тролейбусах змінили тематику постійних суперечок, хто ж потрібен Україні – Тимошенко, Ющенко, Янукович або, може, справді Литвин – на те, де та який банк луснув. Бабці цікавляться падінням індексів, а дідусі з розумним виразом обговорюють кризу ліквідності в банках. Молодь масово дискутує про валютні курси.
Улюбленим телешоу стає чергове породження товаріща Шустера. Судячи з того, що проект став іменним, до кризи фінансової додалася криза жанру: починали зі «Свободи слова», продовжили «Свободою», а закінчили «Шустер live». Типу Елвіс – жив, у ролі Елвіса – Шустер.
Усі наші доблесні політики вважають себе символом порятунку від фінансової кризи, і кожен, кому не лінки, пише антикризовий пакет свого власного авторства (кому ліньки, замовляє його своєму науковому керівникові університетських часів), сподіваючись проштовхнути якийсь креатиффф.
Дехто застосовує екстремальні засоби для ліквідації економічної кризи – розпуск парламенту з його подальшим воскресінням, а потім відтинанням голови. Недієздатний парламент – найкращий засіб проти кризи. Може, тут і є частка правди: легше буде, якщо проф...фесіонали не намагатимуться керувати економікою...
Далі – краще. Вірні носії ідей товаріща Лєніна на чолі зі своїм лідером роблять сенсаційні відкриття економічної теорії, стверджуючи що всі ми стали свідками того, як ринкова економіка, яку, безперечно, силою насаджують США, довела свою необґрунтованість і неадекватність. І нікому засмутити панів комуністів, що це відкриття зробили задовго до них. Одне слово, декому слід курити матчастину – Туган-Барановського, Кондратьєва і компанію.
У Києві на повних хід зажигає міський голова-косміт зі своєю зоряною командою. Так, підвищивши ціни на проїзд у громадському транспорті в 4 рази, він стверджує, що ціни не підвищувалися. Геніальний висновок. Зоряна команда теж не пасе задніх. Чого варта тільки фраза Бога Блакитних Жетончиків «под землей законы физики действуют по-другому». І на тлі цього невідворотно наближається дно циклічного процесу студентського життя, його криза – сесія.
Учені, схоже, так остаточно не дійшли висновку, чи відновлюються нервові клітини. Тривалий час вважали, що ні. Потім сказали, що наче так... А зараз – дідько їх знає. У будь-якому разі раджу економити власне нервове здоров’я та дослухатися до поради “Mad Heads XL” – розслабся, не парся!

автор: Райська-Пташка

4 листопада поточного року сталася подія, що перевернула світ. Консервативний режим у США повалено, а на зміну вічно усміхненому та не надто успішному в військових справах Джорджеві Бушу прийшов новий харизматичний лідер – Барак Обама. Монументальний слон не витримав перед ослячою впертістю – у Білому домі оселився демократ. Зміну декорацій плануєють не лише у Вашингтоні: уже сьогодні з упевненістю можна стверджувати, що ці президентські вибори вплинуть на весь світ.
Однак, судячи з усього, міжнародну спільноту найбільше схвилювало інше, а саме: славетну традицію WASPу (White Anglo-Saxon Protestant) найбрутальнішим чином порушено. Відтоді, як тубільні мешканці Америки “зручно” розселилися на виділених їм резерваціях, законними володарями Сполучених Штатів вважалися вихідці з Західної Європи – і неодмінно протестантського віросповідання. Усі, хто не підпадали під цей опис, підлягали невідкладному розчиненню в плавильному котлі мультинаціональної держави. Деякі етноси (як от вихідці з Африки) навіть втрачали характерні для їхньої рідної мови прізвища. Міжокеанне чудовисько ковтало іммігрантів найрізноманітніших культур, звичаїв, мов та крові та, старанно перетравлюючи, творило свою власну культуру, аналогів якій ми не знайдемо ніде у світі.
Цією вибуховою сумішшю керував прошарок білих протестантів, колишніх рабовласників чи, навпаки, борців із рабством, проте однаково заможних, освічених, здатних зберігати в суспільстві відносний спокій. Саме з них двісті років і вибирали найповажніших представників великої американської спільноти – президентів. Уперше цю традицію порушено лише 1960-го року, коли главою виконавчої влади та військових сил США став Джон Кеннеді, перший католик у Білому домі. На той час це було революційне зрушення в розумінні самого існування країни. Колишня колонія для всіх незгодних з офіційною релігією втратила своє значення полігону розвитку протестантизму. Тепер це була країна, де кожен не лише мав право сповідувати ту віру, яка йому більше подобалася, але й мусив шанувати католицизм, від якого колись тікали його предки. Однак це було падіння всього-на-всього однієї третини загального правила.
Цьогорічний Президент США порушив набагато більше. Він протестант, але на цьому його WASP і закінчується. Містер Обама – класичний приклад американця, “звареного” у згаданому казані. Народжений на Гавайях, він син білої жінки ірландсько-шотландського походження та чорного чоловіка з Кенії. Незабаром після його народження батьки розлучилися. Виховували ж майбутнього президента дідусь та бабуся, обоє білі-пребілі, класичні представники WASPу. Натомість свого батька Барак Обама майже ніколи не бачив, тож уявляти, що у серці переможця президентських перегонів б'ють не литаври, а тамтами, як мінімум, легковажно. Зростаючи в полірасовій родині (вітчим Барака Обами був індонезійцем), він став втіленням американського духу, культури та політики.
До речі, самому Баракові Обамі це не дуже до вподоби. І ось чому: приблизно двадцять років тому в США здобула підримку політика “клаптикової ковдри”. Вона полягає в тому, що кожен американець – білий, чорний, жовтий, червоний – намагається повернутися до свого коріння. Для цього він дізнається походження прізвища, розпитує дідуся та бабусю, звертається до дослідницького центру етнографії світу тощо. Ця течія набула такої популярності, що її відголосок можна спостерігати навіть у знаменитому мультику “Сімпсони”. За версією авторів, головні герої цього творіння поп-арту – шотландські євреї. Ця ідея захопила й Барака Обаму. Так він дослідив власне походження до дванадцятого коліна, а також обіцяв, що буде сприяти економічному та культурному розвитку етнічної батьківщини свого батька – Кенії, та й Африки в цілому. Якщо кампанія з розвитку чорного континенту виявиться успішною, кількість країн третього світу значно скоротиться.
Перемога «баракко» над іншими політичними стилями – величезний стрибок у розбудові спільного американського дому та свідчення остаточної загибелі расизму в США. Отже, незабаром відгомін такої світоглядної революції розійдеться по цілому світі. Те, що любить гегемон, люблять і васали: так повелося ще із часів грецьких полісів. Може, зникнуть з лиця землі й людиноненависницькі ідеології, а з ними й спогади про шовінізм, нацизм, фашизм і багато інших –ізмів, від яких старше покоління європейців і досі здригається ночами.
Що цей президент буде найкращим, сподіваються не лише американці: на підтримку наймогутнішої держави світу покладають надії всі країни Африки, ірландці вкупі з шотландцями та навіть ізраїльські бедуїни, які нещодавно оголосили себе родичами Обами (одній 95-літній бедуїнці він нагадав котрогось із робітників, які кілька десятиліть тому працювали недалеко від її табору). Те, що грядуть великі зміни, усвідомлюють і українці. Та чи підуть вони на користь нашій державі? Маємо надію, що так. Зрештою, залишена на поталу самій собі, Європа колись зрозуміє, що не Америка, а вона – головний центр нинішньої цивілізації, а отже, повинна плекати старовинні традиції та культуру власних народів.

автор: Howrash’Ok

У вівторок 18 листопада в книгарні «Є» відбулася презентація. Наче звичайне речення, але чомусь є в ньому щось містичне, чи не так. Я думаю, ви все ж заперечите, бо незвичайність того речення хіба в тому, що я не сказала, що презентували…
А презентували книгу «Історія з відьмами». І ніякої містики в тій презентації, як і в людині, що презентувала книгу, викладачці Києво-Могилянської академії Катерині Дисі, не було. Бо до вас звертався молодий історик, який розповідав про свій науковий доробок.
Нехай для багатьох людей і в наш час ця сторінка в історії людини здається дивною і трохи непотрібною, а іноді й богохульною, але в період полювання на відьом загинуло безліч невинних людей. Катерина Диса у своїй книзі звертається до судів про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХVII – XVIII століття. Авторка, базуючись на історичних документах, розглядає приклади судів, але в той же час намагається раціонально аналізувати записи, адже, як сама стверджує, необхідно пам’ятати, що вони пройшли фільтр часу, влади та писаря. Крім того, часто звинувачення у відьомстві було лише ширмою для того, щоб знищити людину чи позбавити її певних прав.
Ті, хто шукатиме в «Історії з відьмами» рецептів, щоб причарувати коханого, стати мільйонером або зупинити економічну кризу, дуже розчаруються, бо ця книга – раціональний історичний погляд на життя тогочасної людини. Хоча цю історію (і як story, і як history, – стверджував один із колег Катерини Леонідівни на презентації) читати легко, майже як пригодницький роман. Тому книга буде цікавою не лише для професійних «відьмоловів».

автор: toivoscr

Перше завдання – пройти коридор. Такий довгий темний коридор. Світло в нього падає тільки з одного вікна, та й то сутінки. Операція небезпечна: потрібно повернути на місце артефакт. Зробити це якомога непомітніше.
Попереднє сканування території загрози не виявило. Роблю крок – аж раптом збоку – голос. Спереляку під ноги димову шашку – «А можна?..» – «Ні, ви в пальто». Провалила місію.
Reload. Твердою ходою минаю коридор. Про всяк випадок у руці стискаю номер: цифри утворюють хімічний код речовини, яка, синтезована, зможе нейтралізувати отруту противника).
Level-2. Повернути артефакт. (Десь я в це грала.) Рішуче кладу його на місце, на випередження «Дякую» – і стрімголов до виходу, доки не отямилися. Перший крок за межами коридору – повсюдна темінь.
Level-3. На резервних генераторах живлення вибираюся з пастки. Останній заверт ліворуч, шлюзи, – світло. Місію виконано!